Лихо давнє і сьогочасне автор книги: Панас Мирный об авторе подробно жанр книги: Классика Беллетристика добавлена: 10.08.2005

- «     оценка: 3 (2 чел.)     » + 1   2   3   4   5 «хуже     ваша оценка     лучше» скачать для Palm OS PDB размер: 73 Кб скачать для Pocket PC TXT размер: 43 Кб

о книге: Мирный Панас (настоящее имя — Рудченко Панас Якович; 1849 — 1990) — псевдоним талантливого украинского писателя-беллетриста, одного из мастеров украинской художественной прозы. Первые его произведения печатались (с 1872 г.) за границей и долго не допускались в Россию. Роман Мирного «Хіба ревут воли, як ясла повнi?», написанный в сотрудничестве с И. Билыком и изданный в 1880 г. в Женеве, был запрещен и в Австрии. Это и заставило писателя, состоявшего на русской государственной службе, прибегнуть к псевдониму, оставшемуся нераскрытым и после появления в России ранее запрещенных произведения Мирного. Задачей своей Мирный поставил «просто и правдиво» рассказать «будничную жизнь» своей родины. Он дал ряд широко задуманных произведений, в ярких и живых образах развертывающих картину социальной жизни Украины почти за целое столетие.

отрывок из произведения: ...Добре тому Башкирові, на весь повіт добре! Земель в його — не міряно, слуг у його — не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повітря й напувала цілющою росою й без того родючу силу землі. А як гарно та весело по маєтках пана Башкира! Співучі пташки ціле літо не вгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток! Тільки по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого дозорця... І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, тиняються, як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до господа бога. — Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! — від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зітхання. Що ж то за знак? Невже ж людям недобре жилося серед такої розкоші та привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги? Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанки в вічі Башкиреві. — Добре вам, Олексію Ивановичу, — й цареві краще не треба! Землі у вас не міряно, людей у вас не злічено... Та ще до того й люди такі покірні та слухняні — нижче трави, тихше води!.. — Не кажіть мені такого про людей! — кричав Олексій Іванович. — Не кажіть нічого!.. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа бога молив, однії ласки просив — дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі... Тисяча голів на те, щоб тобі шкоди та втрати наробити!.. Господи!.. чом ти не дав їм однії спини?! — Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Ивановичу, то й з тисячею вправиться! — казали панки. — Ні, пристав... Почав приставати... Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну — до самого краю мій ляск достягає! А тепер — не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селі свій станок завів... А все не помага! Не виб'єш із їх бісових лобів тієї волі та мандрів...

Ваше мнение будет первым.

Чтобы писать комментарии вам нужно
авторизоваться (войти) или зарегистрироваться