Захар Беркут автор книги: Иван Франко об авторе подробно жанр книги: Драматические Классика добавлена: 25.04.2005

- «     оценка: 3.71 (52 чел.)     » + 1   2   3   4   5 «хуже     ваша оценка     лучше» скачать для Palm OS PDB размер: 229 Кб скачать для Pocket PC TXT размер: 130 Кб

о книге: Франко Іван Якович (народився 27.VIII 1856, с.Нагуєвичі, помер 28.V 1916, Львів) — великий український письменник, вчений, громадський і політичний діяч революційно-демократичного напрямку. Походив з сім'ї селянина-коваля. В 1875 вступив до Львівського університету. Закінчив Чернівецький університет 1891. Брав активну участь в організаційно-освітній і пропагандистській діяльності серед робітників, читав лекції з політичної економії в робітничих гуртках, виступав у робітничій газеті «Праця» («Praca»). Іван Франко — ініціатор перших українських революційно-демократичних періодичних видань («Громадський друг», «Дзвін», «Молот»). Перші вірші Франко надрукував 1874 у студентському журналі «Друг». У 2-й половині 70-80-х рр. Створив поезії високого ідейного і художнього звучання — «Гімн» («Віічний революціонер»), «Каменярі», «Товаришам з тюрми», «На суді», «Беркут», «Вольні сонети», «Тюремні сонети», що увійшли до збірки «Звершин і нихзин» (1887). Наступні збірки «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906) — класичні зразки громадсько-політичної, філософської й інтимної лірики. Визначні поеми — «Панські жарти» (1887), «Смерть Каїна» (1889), «Сурка» (1890), «Похорон» (1899), «Іван Вишенський» (1900) та ін. Поема «Мойсей» (1905) написана під впливом революції 1905-1907 в Росії.

отрывок из произведения: ...Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Правда, i Стрий, i Опiр однаково миють її рiнистi, зеленi узберiжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвiтами i в її лазуровiм, чистiм повiтрi однаково плавле та колесує орел-беркут, як i перед давнiми вiками. Але все iнше як же змiнилося! I лiси, i села, i люди! Що давно лiси густi, непрохiднi закривали майже весь її простiр, окрiм високих полонин, сходили вдолину аж над самi рiки,тепер вони, мов снiг на сонцi, стопилися, зрiдли, змалiли, декуди пощезали, лишаючи по собi лисi облази; iнде знов iз них остоялися лише пообсмалюванi пеньки, а з-мiж них де-де несмiло виростає нужденна смеречина або ще нужденнiший яловець. Що давно тихо тут було, не чути нiякого голосу, крiм вiвчарської трембiти десь на далекiй полонинi або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,тепер на полонинi гейкають воларi, а в ярах i дебрях галюкають рубачi, трачi й гонтарi, ненастанно, мов невмирущий черв, пiдгризаючи та пiдтинаючи красу тухольських гiр — столiтнi ялицi та смереки, i або спускаючи їх, потятих на великi ботюки, долi потоками до нових парових тартакiв, або таки на мiсцi рiжучи на дошки та на гонти. Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними «культура», але на дiлi виходить, що змоглося тiльки їх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбає тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробит, нужда зломала його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. I коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута,дiти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!» — Так, так,говорить бабуся, похитуючи головою,так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись то правда була! — А не знати, чи вернуться ще коли такi часи,закидає дехто старший. — Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiта...

Ваше мнение будет первым.

Чтобы писать комментарии вам нужно
авторизоваться (войти) или зарегистрироваться